Вигравав срібні медалі Першої Ліги, а тепер боронить Україну в складі Азова: історія Костянтина Яцика

Спорт поза політикою — утопія, якою прикриваються рашисти, аби легітимізуватися у світовій системі координат. 24 лютого 2022 року, коли країна-агресор вдерлася до України, сотні тисяч чоловіків взяли до рук зброю, аби захистити свою землю. Серед них представники різних професій. Зокрема, й спортсмени. 

Саме про одного з таких героїв і піде мова. Костянтин Яцик грав у футбол за кілька професіональних клубів: Оболонь, Олександрія, ФК Полтава, СК Таврія… Взимку 2022-го півзахисник перебував на зборах із хмельницьким Поділлям, але вирішив відкласти футбол на мирні часи і став до лав ЗСУ. Про це все Костянтин Яцик розповів в інтерв’ю Інформатору.

Розуміли, що сидіти в Києві та спати в теплому ліжку - це не дуже правильно

Воєнна буденність спортсмена

— Костю, як ви опинилися у Збройних Силах?

— Я був на зборах у Туреччині. 22 лютого я взяв квиток і полетів назад. Але зробив це не тому, що я щось знав, а тому що отримав травму і летів на обстеження до Києва. Літак сів у Львові, а звідти на Інтерсіті приїхав до Києва, вже 23 лютого. Наступного дня почалася війна. Ухвалив для себе рішення вже не повертатися за кордон, а залишитися із сім’єю. Потім почалося волонтерство з батьком та друзями. Ми їздили по Київській області та допомагали людям. Про це ніхто не знає, але ми возили допомогу людям на окуповані території.

— У Київській області?

— Так, в ті райони, де був найбільший пи@ць. Буча, Ірпінь, Сукачі, Іванків. Потім ми з моїм другом та спільним товарищем, з яким ми дружимо з садочка, вирішили робити щось більше. Так потрапили до тероборони. Хоча нас туди не хотіли брати, бо нам було по 25 років, а призовний вік — з 27.

Врешті решт, ми потрапили до тероборони і займалися тим, що стояли на дахах висотних будинків та збивали безпілотники кулеметом. Ми розуміли, що сидіти в Києві та спати в теплому ліжку - це не дуже правильно. Так ми потрапили до Азову. Пройшли співбесіду, потім був Курс молодого бійця впродовж п’яти тижнів, там нас рівняли із землею, а то й нижче, підготовлюючи нас до жорстких боїв та направлень. За це дуже дякуємо усім бійцям, які пройшли тяжкий шлях у своєму житті, маючи змогу передати нам свій досвід.

Потім у нас був перший виїзд. Були там місяць, потім повернулися назад на базу. А згодом, за два тижні, вирушили на Кремінну. Тут стоїмо вже дев’ятий місяць. 

— Правда, що перші півроку російського вторгнення ви захищали різні об’єкти у Києві, в тому числі і Будинок Футболу?

— Ми всюди стояли, і у Будинку Футболу в тому числі. Дивилися і за небом та й просто стежили за порядком, бо перший час були різні "приколи", на кшталт ДРГ. 

На фронті не можна розслаблятися 

— Ви сказали, що їздили до Бучі та Ірпеня, коли ці населені пункти були під окупацією…

— Тут варто уточнити: саме в період окупації ми були в Іванкові, Сукачах та Козаровичах. В Бучу та Ірпінь ми їздили та передавали волонтерку, але ми віддавали її на кордоні, де стояли наші бійці. А вони вже далі передавали. Безпосередньо на окуповану територію нас не пускали. Щодо окупованих територій, там багато історій. Ми брали машину мого дядька, не казали йому, що і куди, завантажували її гуманітаркою та об’їжджали полями, озерами… Їхали з Києва до Іванкова десь 8-9 годин, хоча у мирний час ця дорога займає десь годину-півтори. 

— Під час цих поїздок ви зіштовхувалися із окупантами? Чи існувала максимально пряма загроза життю вже тоді?

— Ні, але ми бачили і розбиту техніку, і тіла на дорозі… Ми нормально до цього відносилися, бо ми самі по собі трішки відбиті. Так повелося з дитинства.

"Соболєв зник без вісті, футболісти залишились без УПЛ"

Мирне життя вже в минулому

— Ви все життя у футболі. Чи вдається вам якось грати, перебуваючи в армії? Можливо десь на ротації?

— Зараз з’явилося трішки більше часу, бо стоїмо тут восьмий місяць. Якраз сьогодні (8 марта) в перший раз ми зібралися з хлопцями з розвідки та пограли трохи у футбол. А так ні, часу немає. І додому не відпускають, тому що важка ситуація. Про це взагалі мало думаєш. Хочеться якось повернутися, але водночас розумієш, що це нереально. Є речі, які сьогодні важливіші за футбол.

— А що кажуть люди у прифронтових населених пунктах? Чому вони не виїжджають?

— Багато людей, які не можуть покинути свої домівки, через те, що саме в цьому місті їх життя: справи, бізнес, близькі. Тому вони навіть не бачать свого життя в інших містах, не кажучи вже за кордоном!

Був випадок, коли ми мали їхати на навчання з моїм братом. Ми стояли на привокзальній території, замовляли каву. І жінка, що продавала нам цю каву побачила наші нашивки з написом "Азов", і почала нас питати: "Хлопці, а ви кудись їдете? Я сподіваюся, що у справах, тому що якщо ви поїдете з міста, я думаю, що так зробить багато цивільного населення. Ви нам потрібні!".

І після цих слів, ми зрозуміли, що в прифронтових містах є люди, які потребують нашого захисту і дуже за це вдячні, не буду приховувати, що в той момент, нас охопила гордість за нашу роботу.

— Ви сказали, що на початку відкритого вторгнення рашистів ви перебували на зборах у Туреччині. Це було ще з СК Таврія чи вже з іншим клубом?

— Ні, це було з Поділлям, Перша ліга. Я підписав попередній контракт, бо добігала кінця угода із Таврією. Там загалом вийшла неприємна ситуація... Мені зателефонували та запросили до Поділля. Я поїхав туди, підписав контракт та полетів на збори до Туреччини.

— Я пригадую, що у 2018 році ви грали за ФК Полтава та за підсумками сезону отримали право поборотися за вихід до Прем’єр-Ліги. Як ви сприйняли тоді той факт, що по-перше, команди в УПЛ не буде, а по-друге, що клуб майже одразу після цього припинив життя?

— У мене вже був тоді попередній контракт з Олександрією. І тоді теж надійшла пропозиція поїхати до Полтави і спробувати свої сили там. Топ-умови були, мені все сподобалося. І потім, коли ми вийшло у Прем’єр-Лігу, то роз’їхалися по відпустках на 10-12 днів. І коли ми приїхали на базу, то читали новини та пресу. Нам телефонували журналісти і питали, як ми ставимося до подій навколо клубу. Але ми дійсно нічого не знали.

Приїхали на базу, нас навіть не пускали ні у власні кімнати, ні на поле потренуватися. Бо фактично команди вже не було. І потім, коли ми усі зібралися, зайшла людина та представник від УАФ, а ще був головний тренер. Нам сказали, що наші контракти вже не дійсні і ми всі вільні. На той момент президент клубу Леонід Соболєв не виходив на зв’язок і просто зник. Це було трошки очевидно, бо ми у перехідних матчах перемогли Чорноморець. Він вже тоді зник і було незрозуміло, чому так. А зараз Соболєв в росії, хотів придбати Торпедо, чи щось таке… І такі люди є.

— Колись я поїхав писати інтерв’ю із Соболєвим у Полтаві. І вже тоді відчувалася проросійська риторика в його словах, зокрема, він планував відвідати чемпіонат світу, який того року приймала росія…

— Тут варто розуміти, що людина ця була  кримінального світу, далі без коментарів...

— Вам щось заборгували в ФК Полтава чи все виплатили?

— Він повністю зник безвісті. База є, вона працює, там тренуються діти, іноді і Ворскла, і СК Полтава. Там багато команд взимку проводять збори. Це єдине в Полтаві поле зі штучним покриттям. У нас на базі була сімейна атмосфера. Ми з усіма дружили, і з поварами, і з агрономами. Щоб ви розуміли, я досі з ними підтримую зв’язок.

І після Полтави, коли мені запропонували поїхати в Металіст 1925, то я поїхав і коли був матч у Полтаві, я завітав на базу. З усіма побачився, відпочив і поїхав на гру. До речі, та гра невдало склалася: ми грали з Ворсклою і я зламався, мав проблеми зі спиною. Вибув на 4-5 місяців. І потім, під час лікувального процесу, підписав контракт з Кременем, з Другої Ліги. Він якраз піднявся до Першої ліги. Травми мене всюди переслідують, тому не знаю, що буде далі.

 "Дивитися футбол на позиціях не маємо можливості"

— Хтось з футбольного світу допомагає вам із потребами на війні?

— Ні, лише пару людей: Артем Фаворов, я з ним з самого дитинства знайомий, ми разом грали і в Динамо, і в Оболоні. Зараз він грає в Угорщині. А друга людина, це Денис Бєлоусов, він на рік старший за мене. Ми разом в Кремені були, та й багато де зустрічалися. Це найближчі знайомі з футбольного світу, які допомагають мені коштами та гуманітарною допомогою. Також допомагає молодіжна збірна України та люди які працюють там, також обласна команда Денгофф, яка весь час підтримує зі мною звʼязок, та допомагає нам!

— Чи були у вас під час служби моменти, коли ви переоцінювали життя?

— Чесно кажучи, дуже переоцінив життя. У мене завжди були цінності: сім’я, спорт, а решта на іншому плані. Але моменти, коли ти втрачаєш своїх друзів, побратимів, з якими ти пліч-о-пліч б’єшся в окопах та посадках… Це дуже тяжко. І я розумію, що цінувати життя треба саме зараз, у цю хвилину, цю секунду. Тому життя переоцінилося. Більше уваги приділяю сім’ї, а все інше мене не дуже цікавить.

Ще хотів би додати, як багато робить мій батько для мене, моїх побратимів, та в цілому для хлопців, які зараз боронять нашу країну. Не буду розповідати про всю виконану їм роботу, тому що знаю, що він багато чого робить такого, про що я навіть не знаю! Моя мама з тіткою збирають допомогу, як для пересеоенців, так і для хлопців на фронті. Мої сестри — це взагалі моя гордість, вони дуже юні, але проводять цікаві конкурси, витрачають свій час та свої сили, які так необхідні від дорослих людей, а ніяк не від них! Мені дуже прикро, що замість того, щоб вони проводили цікаво свій час з друзями та з розвитком для себе, вони займаються дорослими справами. Також велику роль в моє житті грають мої брати Жека та Артем, які роблять усе неможливе та які надихають мене своїми вчинками та поглядом на життя!  Пишаюся ними, як і всією моєю сім’єю!

Всі питають, коли закінчиться війна? Так от я хочу сказати, якби кожен українець питав себе: "А що я зробив для того, щоб війна скоріше закінчилася?", наші з вами справи мали зовсім інший вигляд! І тільки позитивний!

— Чи дивитеся ви матчі збірної України на позиціях? Чи є взагалі така можливість?

— Ми, звісно, цікавимося успіхами нашої збірної, але дивитися на позиціях футбол, це вже було б зайвим в моїй ситуації. Професійний військовий, як і професійний футболіст має ставитися до своїх обов’язків з усією відповідальністю, особливо, коли це може коштувати життя не тільки тобі, але й побратимам! Мої обов’язки пов’язані саме з такими ризиками, тому дивитися футбол не маю змоги.

Але, якщо ви зможете домовлятися з п@рами за те, щоб припинявся обстріл під час ігор нашої збірної, ми були б дуже вдячні. Певна річ, що ті, хто знаходиться далеко від лінії фронту, вони дивляться футбол.

— Правда, що попри тривалий час на війні, ви досі не отримали статус учасника бойових дій?

— Так, учасника бойових дій в мене немає. Це дуже складний процес…

Раніше Інформатор розповідав про те, що юнацька збірна України U-17 наблизилася до виходу на чемпіонат Європи. Також ми повідомляли, що на Олімпіаді-2024 не буде жодного гімнаста з росії.

А ось тут ми підбили підсумки минулого спортивного тижня. Це і бій Джошуа - Нганну, і повернення Майка Тайсона на ринг. А ще склад збірної України на матч проти Боснії та Герцеговини у плей-оф кваліфікації на Євро-2024.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. За новинами в режимі онлайн прямо в месенджері слідкуйте на нашому Telegram-каналі Інформатор Live. Підписатися на канал у Viber можна тут.